До повномасштабної війни Євгенія Ламаха називали одним із найперспективніших молодих акторів українського кіно. Він вже є номінантом на премії “Золота дзиґа” та “Кіноколо”. У його фільмографії гучні повні метри – “Крути 1918”, “Черкаси”, “Іловайськ 2014. Батальйон Донбас”, “Будинок “Слово” та “Мирний-21” режисера Ахтема Сеітаблаєва.

27 жовтня о 18:30 на телеканалі 2+2 глядачі побачать актора у чотирисерійній стрічці “Одна родина. Весілля”. Це історія про колишніх друзів, а нині заклятих ворогів Павла Доценка і Гришу Кулікова, які стають головними претендентами на посаду мера. У передвиборчій гонитві кандидати разом з дружинами потрапляють у складні, заплутані, а іноді й кумедні ситуації. Непорозуміння між родинами не вщухають навіть після новини про заручини їхніх дітей, ролі яких зіграли Дар’я Пльондер та Євгеній Ламах.

Про знімання нового серіалу, юність у Сумах, суперечки у соцмережах та силу українців, Євгеній Ламах розповів в інтерв’ю ТСН.

– До початку повномасштабного вторгнення ваша кар’єра була на злеті. За вашою участю активно виходили серіальні прем’єри та українські повні метри. Але 24-го лютого кіновиробництво зупинилося, про знімання не було й мови. Припускали, що в професію ви не повернетеся?

– Чесно, тоді я про це не думав. Питання стояло, як вижити та, чим я можу бути корисним. Кожен став перед вибором – або взяти зброю до рук, або допомагати ЗСУ. Мій колега, актор Женя Авдєєнко, який активно готувався до військового спротиву, відразу пішов служити. Коли він зателефонував мені з питанням, чи не знаю, де знайти тактичне спорядження, я пообіцяв допомогти. Так почалась моя волонтерська діяльність.

Ми з акторами їздили селами і містами України, показували фільми, збираючи на допомогу ЗСУ. Згодом авто, на якому ми пересувалися, зламалося, усі мої збереження вичерпалися, тому ми повернулися до Києва. Я продовжував волонтерити, але більш точково, співпрацюючи з іншими фондами.  

– Що стало найбільшим відкриттям за час волонтерства?

– Я був вражений, наскільки ми сильні і незламні. Як вміємо об’єднуватися та боротися разом, коли ворог нападає. Раніше не бачив і не розумів, що українці – настільки сильна нація.

Захоплююся такими людьми, як Настя Пустовіт, яка з перших днів допомагає, як би важко це не було. Особливо зараз, коли збори закриваються дуже повільно. Вона для мене є справжнім прикладом волонтера.

– Коли ви повернулися на знімальний майданчик?

– Навіть у перші місяці повномасштабної війни були проби, проте, коли відновляться знімання, ніхто не знав. Це був складний період. Я хапався за будь-яку можливість заробити, щоб прокормити себе і донатити.

Навесні 2023 року мені запропонували записати самопроби у серіал “Одна родина. Весілля”. Пам’ятаю, що прочитав сценарій і був приємно здивований, як круто прописані герої, репліки. Це велика удача, коли текст не потрібно адаптувати під себе, бо він написаний живою мовою. Мене затвердили на роль і у березні ми стартували зі зніманнями.

– Про що для вас цей серіал?

– Дуже виразною у стрічці є лінія кохання, така собі історія Ромео і Джульєтти в умовах України. Наші з Дашею Пльондер герої, Тарас і Вероніка, борються за своє кохання, хоча їхні родини категорично проти шлюбу. Також цей серіал про взаєморозуміння та людяність.

– Це сучасна історія?

– Так, події відбуваються після 2014 року. Наші герої мешкають у шахтарському містечку, яке під час окупації було розділено навпіл, а зараз звільнено і повертається до життя в Україні. Але на першому плані в цій історії все ж таки люди та їхні переживання.

– Заради кохання вашому герою доводиться йти наперекір батькам. А наскільки ви близькі з рідними?

– Я одна дитина в сім’ї. Мої батьки виховували мене в любові, завжди підтримували і опікувалися, навіть досі опікуються. Був момент, коли я відчув, що своєю турботою вони переходять мої особисті кордони, і вирішив заявити своє невдоволення у дуже різкій формі. Батьки тоді сильно образилися. На той момент через свою незрілість я не розумів, що їхні вчинки мотивовані любов’ю і турботою, тому інколи треба вислухати їх, спокійно реагувати на запитання і поради. Зараз ми добре спілкуємося, і я дуже вдячний їм за це.

– Як працювалося на майданчику після тривалої паузи?

– Відчувалося, що всі скучили за роботою. Мені дуже сподобалося, як взаємодіяла команда – не тільки актори, але й усі департаменти. Кожен – особистість, у кожного свій підхід, але всі чули один одного. Якби мене попросили охарактеризувати команду одним словом, я б сказав: взаєморозуміння.

– Знімання відбувалися не тільки у Києві, але й в Ірпені, Гостомелі. Наскільки важко зніматися на таких локаціях?  

– Коли я приїхав до Ірпеня і побачив розтрощений Будинок культури, всередині була порожнеча. Можливо, тому що я багато виплакався, викричався до цього… Люди, на жаль, швидко все забувають, почуття та емоції з часом притуплюються. Через це так важливо сьогодні знімати кіно – як документальне, так і художнє, фіксувати усі події та емоції, які ми проживаємо.

Кілька місяців тому я передивлявся “Рік” Комарова, потім документальний фільм “Суми. Ми дали їм під дих” – і знову плакав, всередині все виверталося, бо я був у цих обставинах, бачив це на власні очі, чув вібрації вибухів…

– Ви родом із Лебедина, юність провели у Сумах, що на кордоні з країною-терористом. Чи відчували тоді вплив російської пропаганди?

– Родина у мене переважно україномовна. Я навчався у гімназії з поглибленим вивченням української історії і мови. Російська література вважалася для нас зарубіжною, але серед однолітків чомусь було прийнято спілкуватися саме кацапською. Тоді не було розуміння, що у майбутньому наша мова може стати захистом від росіян. Потім я переїхав до Києва і повернувся до української. Інколи можу з кимось перейти на російську, але сподіваюся, що згодом це зійде нанівець. Проте за свої 27 років жодного разу не стикався, щоб хтось з мого оточення – у в Києві чи в Сумах – тягнув сюди “рускій мір”.

– Але погодьтеся, досі є ті, хто не розуміє, чому необхідно спілкуватися українською мовою, чому важливо припинити споживати російський контент. Як бути з ними?

– Я за дипломатичний підхід. Спочатку намагаюся поговорити. Якщо діалог не допомагає, то треба діяти, але не агресивно: створювати соціологічні проєкти, медіапроєкти за участю експертів, залучати людей до вивчення історії, бо насправді з цього все починається. Ті, на кого і це не діє, самі себе зживуть. Ми маємо бути готові до того, що це тривалий процес і кропітка робота.

Але до колаборантів і росіян, які намагаються нас знищити, ніякої толерантності. Ми маємо діяти рішуче, як це роблять ЗСУ на фронті.

– Як ви реагуєте на постійні суперечки у соцмережах?

– Я емоційна людина. Якщо порушили мої особисті кордони чи десь зневажливо вчинили щодо мене або знайомих, можу зателефонувати і сказати про це прямо. Я ненавиджу несправедливість.

Але, на мою думку, у соцмережах багато російських ІПСО, які є подразниками для людей, котрі зараз дуже втомлені й напружені. Більшість суперечок в онлайн викликані штучно, щоб відволікти нас від більш глобальних ситуацій. Тому не бачу сенсу на них реагувати.

– Чи розуміли ви, що російське вторгнення неминуче?

–  Розумів і знав, що це буде саме у таких масштабах. Те, чого я боявся, те і відбулося. Мій професійний досвід складається з історичних, воєнних картин, де на зніманнях ми часто спілкувалися з нашими захисниками. Вони розповідали, що відбувається на фронті і до чого це призведе. Я знав це, але абсолютно не був готовий. 

–  Чому не готувалися?

– Я відчував можливу загрозу, проте сподівався на краще. Думав, що все ж таки на повномасштабне вторгнення вони не наважаться, але…

– Український розважальний контент витісняє російський, але, наприклад, в музичних чартах подекуди все одно з’являються російські виконавці. Як ви це собі пояснюєте?

– Я не слухаю цих виконавців. Але те, що вони знаходяться десь в топах чартів, мене засмучує. Думаю, деякі люди не зовсім розуміють, що варто відмовитися від російської недокультури, бо слухаючи їхню творчість, ми робимо гірше собі, не даючи статися українському.

– Що ви слухаєте?

– Я не залежний від музики. Якщо хочеться щось послухати, то це переважно класична музика. З 2015 року не дивлюсь російські серіали. До повномасштабної війни міг переглядати ютуб-проєкти російських коміків, але, звісно, зараз не слідкую за ними.

– Ви знайшли альтернативу цим шоу на українському ютубі?

–Так! У нас багато талановитих коміків. Але все ж основою українського ютубу в цьому жанрі для мене є “Леви на джипі” , “Підпільні розгони” Свята Загайкевича. Також дивлюсь австралійського коміка Джима Джефріса.

– Хто зараз для вас найбільша підтримка?

– Це мої рідні. Батьки та моя дівчина. Друзі.

– Коли востаннє відчували себе щасливим?

– Ой, навіть не памʼятаю. Напевне, це станеться повноцінно, коли розвалиться сусідня країна. Але нещодавно відчував щось схоже на щастя на знімальному майданчику нового українського серіалу, роуд-муві “Друзі”.

Джерело: tsn.ua