Цей фільм – мелодрама і розрахований на конкретну аудиторію. Усім, хто до неї не входить, – дивитися на свій страх і ризик.

У Національному конкурсі Одеського кінофестивалю змагалися п’ять картин – “Гніздо горлиці”, “Моя бабуся Фанні Каплан”, “Блакитна сукня”, “Холодний Яр. Інтро” та “Varta1. Львів. Україна”. На тлі недоладної “Моя бабуся Фанні Каплан” і аж надто авангардних “Блакитної сукні” та “Varta1. Львів. Україна”, “Гніздо горлиці” виглядало вкрай переконливо. Конкурентом міг бути лише “Холодний Яр. Інтро”, але його підвів власний концепт, що виявився не надто очевидним для глядача. Тож фестивальний тріумф “Горлиці” можна вважати як мінімум чесним, – пише Алекс Малишенко для Moviegram.

Загалом, картина “Гніздо горлиці”, яка стала найкращою на першій національній кінопремії “Золота Дзиґа” (українському “Оскарі”), – достатньо непогана мелодрама. Правда, швидше, орієнтована на телебачення, ніж на великий екран. При цьому фільм має низку переваг і недоліків, частина з яких є симптоматичною для всього сучасного українського кіно. До їх препарації ми й вдамося. А почнемо з того,

ЧОМУ ВСІМ СПОДОБАВСЯ ФІЛЬМ

“Гніздо горлиці” розповідає історію заробітчанки Дарини, яка їде до Італії, аби забезпечити сім’ї краще життя. Натомість, її родина поступово (і вельми очікувано) руйнується. Досить знайомі обставини для тих, хто сам їхав заробляти гроші за кордон або ж має таких знайомих, еге ж? Тарас Ткаченко поставив собі за мету максимально правдоподібно передати реальність заробітчан. З цим він впорався.

Актуальна проблематика цікавить українських кінематографістів не так сильно, як можна було б припустити. Режисери масового кіно в першу чергу оповідають про історичну постать або подію (“ТойХтоПройшовКрізьВогонь”, “Поводир”, “Моя бабуся Фанні Каплан”, “Незламна”), вже потім – про Революцію Гідності (“Майдан”, “Чорний зошит Майдану”, “Бранці”) і наостанок – про похмуру дійсність, яка не має конкретної хронологічної прив’язки (“Плем’я”, “Креденс”). Фактично, Тараса Ткаченка можна було б вважати першопрохідцем у цьому напрямку, якщо б не фестивальний хіт “Молодості”–2012, “Істальгія” Дар’ї Онищенко, що заторкувала вельми подібну тему.

Зважившись на відтворення соціальної проблеми, автор витримав міру і не пірнув у “чорнуху”. Насправді, у “Гнізді горлиці” більш ніж достатньо поганих ситуацій, але негаразди героїв не смакуються та репрезентовані навіть подеколи відсторонено. Цьому сприяє чітка жанрова приналежність – ще одна terra incognita українського кіно. “Гніздо горлиці” – мелодрама. І все, що відбувається на екрані, перебуває в гармонії з жанровими конвенціями.

Складається враження, що жанрове кіно в Україні сприймається чимось на кшталт забороненої втіхи. Насправді, його дивляться всі, проте знімав досі чи не один  Любомир Левицький. Тепер маємо ще один прецедент – більш глядацьку, аніж фестивальну мелодраму Тараса Ткаченка. До речі, з-поміж інших “Гніздо горлиці” вирізняє ще й “жива” мова. Досить дивно писати про це у контексті сучасного світового кінематографа, де сленг, обсценна лексика, жаргонізми вже давно вибороли собі належне місце у дискурсі персонажів. Щоправда, якраз використання сучасної лексики викриває

ПЕВНІ НЕДОЛІКИ

Звісно, не мовленнєві дефекти, а акторську гру. Вона не те, що нерівна – часом просто відсутня. Але часом – це не постійно. Більшу частину фільму актори намагаються грати і роблять це відповідно. Звичайно, не на “Оскар” і не на “Сезар”, але, скажімо, порівняно зі вже згаданим “Моя бабуся Фанні Каплан” – просто дивовижно.

З вадами акторського перформансу змагаються ще менш переконливі сюжетні моменти. Наприклад, відверто дивує сцена, коли головна героїня приїжджає додому після двох років відсутності, а її донька Мирослава не бажає з нею розмовляти. Замість списати це на образу через свою відсутність абощо, Дарина негайно здогадується, що її донька вагітна. Звісно, це ж перше, що має спасти на думку!

Власне, цей та ще деякі моменти розхитують сюжетну конструкцію. Сюжет тут стає заручником одразу двох факторів – першоджерела книжки Василя Мельника та власної жанрової приналежності. Мелодрама тяжіє до певних афектацій – на кшталт “усі завагітніли”, “усі усім зрадили” тощо. Самототожна мелодраматичність часом видається надто награною, та це все ж данина жанру. Загалом “Горлиця” має хитку, на перший погляд, але вельми стійку на виході конструкцію, цілком врівноважену власними перевагами та недоліками. Отож, звідси переходимо до головного –

ЩО З ЦЬОГО ОТРИМУЄ ГЛЯДАЧ

Одразу додам до плюсів, що все перераховане вище не зводиться до істерики. Проте часом стрічці не вистачає емоційного накалу – надто вже досягла дзену Дарина. Тому навіть у найбільш емоційних епізодах через брак кінематографічної енергії пульс глядача залишається рівним. Так само, як і музичний супровід – бич усього українського кінематографа. “Гнізду горлиці” як фільму сучасному дуже не вистачало і сучасного аудіоряду. Врешті-решт – музика теж документ епохи. На жаль, не для нашого кіно.

“Гніздо горлиці” вирізняється з-поміж сучасного українського кіно. У кращий бік: навіть якщо цей фільм не сподобається принаймні його можна дивитися, не зціплюючи зубів. Власне, роботі Тараса Ткаченка вже вдалось те, до чого так важко прямує чимала кількість вітчизняних картин – у “Гнізда горлиці” є прихильники й палкі захисники, внаслідок чого і на Одеському фестивалі, і в Інтернеті вже точилось немало дискусій стосовно драматургійних та художніх чеснот картини. Тим, кому будь-яке криве слово в бік улюбленої стрічки (і не тільки цієї) крає серце гострим ножем, варто пам’ятати: здорова критика частіше за все має лише одне призначення – не погоджуватися на задовільне у якості безумовно хорошого й тим самим не занижувати стандартів. Як висновок, нагадаємо: “Горлиця” – кіно жанрове і розраховане на конкретну аудиторію. Усім, хто до неї не входить, – на свій страх і ризик. Цільовому глядачеві – приємного перегляду.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!